Свято квітів (до річниці визволення Чернігівщини від німецько-фашистських загарбників)

Війна – то найстрашніше, що може статися з людьми. Жорстока і безпринципна, вона, як сама смерть, косить всіх підряд – чи  ти воїн, чи дитя, чи ти чоловік, чи беззахисна жінка. Їй байдуже, чи хочеш ти жити – смерть збирає урожай.

Дитячі  роки поетеси Ліни Костенко обпалені війною, як  і роки мільйонів інших людей. Тому  кожен рядок  її твору – це печатка часу – кривавого та базжалісного.

             Ліна Костенко «Мій перший вірш…»

Мій перший вірш написаний в окопі, 
На тій сипкій од вибухів стіні, 
Коли згубило зорі в гороскопі 
Моє дитинство, вбите не війні. 
Лилась пожежі вулканічна лава, 
Стояли в сивих кратерах сади. 
І захлиналась наша переправа 
Шаленим шквалом полум'я й води. 
Був білий світ не білий вже, а чорний. 
Вогненна ніч присвічувала дню. 
І той окопчик - 
Як підводний човен 
У морі диму, жаху і вогню. 
Це вже було ні зайчиком, ні вовком - 
Кривавий світ, обвуглена зоря! 
А я писала мало не осколком 
Великі букви, щойно з букваря. 
Мені б ще гратись в піжмурки і в класи, 
В казки літать на крилах палітур. 
А я писала вірші про фугаси, 
А я вже смерть побачила впритул. 
О перший біль тих не дитячих вражень, 
Який він слід на серці залиша! 
Як невимовне віршами не скажеш, 
Чи не німою зробиться душа?! 
Душа в словах - як море в перископі, 
І спомин той - як відсвіт на чолі… 
Мій перший вірш написаний в окопі. 
Він друкувався просто на землі

Дякую за чудовий виступ на святі Шуляк Марії та Путяті Миколі.